Що є праісторія? Це часи, про котрі ніхто нічого путнього не знає, бо були вони дуже давно і про це писемних згадок чи зовсім не має, чи вони не повні, розмиті, або не прямо вказують на тему, котра нас цікавить та хвилює у даному досліджені.

Ми тут не будемо морочитися проблемами еволюції видів, це царина тих, хто «походить від мавпи». 

  Нас цікавить Трипілля, бо Володимир Гурин знайшов у кінці 70 – х років у невеликому потічку між Староміщиною та Підволочиськом крем’яну сокиру, яку можна датувати ІІІ – ІІ тисячоліттям до нової ери, тобто їй десь коло 5 тисяч років. Ця культура, відкрита Вікентієм Хвойко у кінці ХІХ ст. коло Києва і є культурою землеробів доби енеоліту, яка дала нам рало. Вона одомашнила ВРХ, овець, коня, винайшла тяглову худобу, поліхромну кераміку. Що ж до ідентифікації трипільців у антропологічному сенсі (саме в цей час учені фіксують антроповідмінності), мусимо ся трохи розчарувати, бо цей тип явно симітського виду, щось вірменоподібне, десь такий приблизно вид і нині мешкає у Туреччині, Сирії, Палестині, напевно у тій же Вірменії. Якою мовою вони спілкувалися? В. Петров вважає це південноіндоєвропейським діалектом, який подібний на тогочасні мови хеттів, лідійців, кріто – мікенців. Нині таких мов немає.

Їх поступово міняють скотарі епохи бронзи, тобто, енеоліт розвивається, а матеріальні пам’ятки грубшають, деградують. Напевно відбувається і певна духовна деградація – кочівники завжди на щабель нижче, зате краще організовані для ведення загарбницьких воєн, в принципі це мілітарна цивілізація давніх епох. 

Те, як мінялося звичне життя місцевих народів, а вони не завжди повністю вирізалися зайдами, часто асимілювали самі, або асимілювали зайд, чи творили якийсь новий небачений раніше конгломерат – науці не зовсім зрозуміло. Дехто думає, що експансія етносів творить нові відносини на пустому місці. Інші вважають, що зайди тут ні до чого, просто аборигени змінюють свій спосіб життя та характер виробничих відносин. Зайди вже займають, так би мовити, підготовлений ґрунт. Є й такі, що поєднують ці два фактори, поєднаємо й ми. Нас загалом у нашій темі мало цікавлять кіммерійці, скіфи, сармати, гунни, угри – як то мовиться – прийшли та й пішли.

Нам тут цікаво інше – з ІІ століття до н. е. в нашому регіоні археологи фіксують такий тип житла, який потім на тисячоліття стає провідним – хата мазанка, стіни побілені, стріха з житньої соломи (однак, вчені ідентифікують саме слов’ян на нашому терені лише з V – VI століття). Це не виключає існування, подекуди і одночасно іншого типу житла, характерного для Черняхівської культури (ІІ – V ст. н.е.) Ми маємо археологію Черняхівської культури у самому Підволочиську – навпроти г. Замчисько, від її схилу до Збруча (правий берег, від джерела), розкопану за часів Австрії, бо щось там будували облаштовуючи кордон.

Реконструкція черняхівського житла

  Це також не слов’янська культура, вчені вважають її носіїв готами, або якоюсь гримучою сумішшю зайд і аборигенів (сюди додають скіфів, сарматів, даків, слов’ян та звичайно, найперше, германців – готів). Це час держави Ґерманаріха, знаного кьонінґа (kuningaz), який розіп’яв вождя слов’ян Божа та 70 його старійшин. Так, чи інакше, але черняхівці нам залишили гончарний круг, залізний леміш, скло. Як ми вже говорили – поруч та одночасно з черняхівцями мешкали і явно не черняхівські сусіди – носії зарубинецької культури яка на той час вже згасала і наступних, вже абсолютно слов’янських культур, які лише народжувалися. О. Потебня дуже вірно з цієї нагоди писав, що ці процеси часто просто не мають фіксованого початку і кінця, тобто вони розтягнуті у часі, часом на сотні і навіть тисячі років, а часом стиснуті до місяців, чи, навіть днів, годин, як при певних катаклізмах природного, чи штучного характеру (приміром – глобальні природні катастрофи, або масові депортації, геноцид і т. д).

Зарубинецька культура

Карта з книги «Велич Дулібії Рось. Суренж»

Стародавні наші пращурі – слов’яни мали за головне заняття землеробство. На це вказує їх календар, саме український. Бо російський перехопив латинські назви місяців. Отже, ми можемо розглядати та тлумачити:

Залишимо проблеми Великого переселення народів (вони, без сумніву, зачепили і наш край), перейдемо до VII століття н. е. – утворення союзної держави Антів, яку Михайло Грушевський вважав праукраїнською. Вона складалася з племен з яскравими локальними культурами, традиціями тощо. У нашому випадку ми маємо справу з дулібами, які мешкали навіть на терені сучасної Чехії. До нині маємо топоніми – с. Дуліби, чи навіть прізвище Дулеба у мешканця нашого містечка. Це і є наші прямі предки!

Найбільше цікавить нас напевно важливий для нашого дослідження топонім Збруч, певно найстарший, цікаво, як його можна ідентифікувати? Напряму це скоріше всього не можливо, лише здогадки.

В своєму короткому ілюстрованому історичному нарисі «Підволочиськ» (Київ – 2001) я пробував його вести від давніх лісів – бір, бор, борів. Таким же чином можна казати і про пруч, пручити, спручити, збручити (загородити? В сенсі перегородити, заставити, зробити став?), Збруч. Можливо це ручай, ручаї, з ручаю?

Візьмемо ще одну версію, де корінь пруч - пручатися, -аюся, -аєшся, недок. 
1. Чинити опір кому-небудь, відбивати чийсь напад, роблячи різкі рухи ногами, руками, всім тілом. Сиди тихо і не пручайся! 
2. перен. Протидіяти чиїй-небудь волі, чиїмсь ба¬жанням і т. ін.
3. перен. Борючись з яким-небудь почуттям, станом і т. ін., не давати йому оволодіти собою.
(Великий тлумачний словник Української мови.FOLIO.Харків 2005)
Нам цікавий п.1 - Чинити опір кому-небудь, відбивати чийсь напад

На річках найчастіше зводилися бої, відбувалися різні сутички. Ріки виступали кордонами. СПРУЧИТИ – СПРУЧ ( у деяких джерелах така назва присутня) – Збруч , можливо відбити, відстояти? Та й п. 2 видається цікавим – чиїйсь волі протидіяти.

Етимологія тут на грані того, що можна таких версій назнаходити «до кольору, до вибору». Пробуйте самі – цікаво.

У 839 р. хроніка франків «Бертинські аннали» вперше фіксує народ РОС (RUOS), що має свого суверена з титулом хакан (порівняй каган). Надзбруччя безперечно входило до одного зі слов’янських союзів – об’єднань Куявія (Куява), що асоціюється з Києвом.

Нашу тему все це мало обходить, але побіжно треба говорити, бо такі закони історичної науки – не скажеш, подумають, бездарі, що не знаєш. 

На терені сучасної нашої області маємо міста – Теребовль, Шумськ, Кременець.

 В районі кілька археологічних пам’яток епохи Русі. Всі вони розкопані «за царя Гороха», це так звані «ciekawostki» - це коли пани «дрєвності шукали» за часів Австрії, чи Польщі.
Часи Русі дають нам певні знахідки, приміром могильник у с. Рожиськ (Рудки), назви деяких населених пунктів, що можуть мати зв’язок з давньою Руссю, теж саме Волочище. Те що перша згадка має відношення лише до 1463 року нам нічого не каже, можливо попередні просто не збереглися. Те ж можемо сказати і про той же Рожиськ. За старими переказами там за княжих часів біля фільварку був монастир. Там є залишки старого цвинтара (Мінявка). Цікавою може бути історія Городниці, адже город це не город у розумінні грядок. Скала ? (це певно там де Старий Скалат). Турівка, чи не від дикого бика – тура? Ці тури були вибиті саме у староруський час. Цікавими можуть бути Тарноруда, Княжина (нині немає), Гостра могила (нині немає), р. Вікнина у Турівці, адже у часи Русі вікнинами називалися дуже глибокі, наповнені водою ями, як, приміром в нас, недалеко Палійового лісу. Там, за переказом, втопилася корова, то виплила вона за Кам’янками (треба знати, що під Підволочиськом знаходиться величезне підземне озеро, яке тягнеться попри Медобори поза Гусятин, таке відкриття зробили австрійські геодезисти при проектуванні колії, його води мають вихід на так званих Балканах, в ряді сіл попри Збруч, як коло Рожиськ Кернички, воно дає початок майже всім отим дрібненьким притокам Збруча, виходять ці води і через свердловину коло Супранівського лісу. Їх ми п’ємо через наш Підволочиський водогін. ). Кам’янки теж можуть бути давніми, як, приміром Кременець, Камінець (Кам’янець – Подільський). 
Агонія Галицько – Волинської Русі тривала з 1340 по 1380 рр. та завершилася (для нас) включенням Верхнього Надзбруччя до Великого Князівства Волинського Литовського.

Світовид (Збручський ідол)

Святовит (Святовид, Свантевіт, Свєнтовіт), ім'я головного божества західно-слов'янського племені ранів, що його 4-гранна і з 4 обличчями статуя з рогом тура в руці і з мечем збоку стояла у його святині в Арконі на острові Руяні (Рюґен). Саксонець Письменний, данський історик так описує його вигляд: "У самому храмі стояв великий, переважаючий ріст людський, кумир, з чотирма головами, на стількох же шиях, з яких дві виходили з грудей і дві до хребта, але так, що з обох передніх і обох задніх голів одна дивилася праворуч, а інша ліворуч. Волосся і борода були підстрижені коротко, і в цьому, здавалося, художник погоджувався зі звичаєм руян. У правій руці кумир тримав ріг з різних металів, що щороку звичайно наповнявся вином з рук жерця для гадання про родючість наступного року; ліва рука, якою кумир спирався на бік, уподібнювалася луку. Верхній одяг спускався до берців, що складені були з різних сортів дерев і так мистецьки були з'єднані з колінами, що тільки при уважному розгляданні можна був розрізняти фуги. Ноги стояли нарівні з землею, їхній фундамент зроблений був під підлогою. У невеликому віддаленні видні були вузда та сідло кумира з іншими приналежностями. Спостерігача найбільше уражав меч величезної величини, піхви та черен якого, крім красивих різьблених форм, відрізнялися срібною обробкою"

Культ Святовита як бога війни, сонця й вогню проіснував серед ранів до завоювання Руяну данцями 1168. За здогадом Нідерле, Святовит був місцевою формою західно-словянського Сварога і був спершу богом сонця, згодом війни. З Святовитом дослідники ідентифікували початково т. зв. Збруцького ідола, 4-гранну й 4-лику статую, знайдену 1848 у Збручі (див. Міфологія).

З усіх численних археологічних знахідок в Надзбруччі світову славу йому приніс Світовид (див вище).

На фоні того, що нам відомо про слов’янські ідоли. Згідно реальних знахідок, то ця дає нам не просто зображення якогось божества, а уявлення про весь космос яричеських вірувань та світоуявлень. Збручський Род – Святовит відображує систему, котра склалася на кінець ІХ століття, в час так званого апогею поганства древніх русів, початки котрого йдуть до енеоліту.. Збручський ідол прекрасно показує саме цей драматичний період нашої історії і не має світового аналогу. Дехто пов’язує його не зі слов’янами, а з кельтами і датує не ІХ ст., а серединою І тис. до н.е. Польський дослідник Г. Ловмянський в цьому питанні скептично пише про те, що для слов’ян характерні ідоли з дерева, а камінь є ознакою іншої культури, але це малодоказово. Більшість дослідників вважають його слов’янським божеством.

Виготовлений він з вапняка, має висоту 2, 67 м, на горі округла шапка. Під нею чотири овочі лики. Ідол розділено на три горизонтальні яруси. Верхній ярус- 160 см; середній ярус -- 40 см; нижній -- 67 см. Таким чином окремих секцій 12. При такій кількості персонажів важко оприділити лицеву та фасадну сторону, на котрій має бути зображено головне божество. Власне кажучи сам ідол не предмет наших досліджень, але ми не можемо про нього не сказати, бо йому поклонялися наші предки, а вже в наші часи (2001 р.) голова Підволочиська Борис Діденко «витягнув» Світовида на так званий міський герб. Є дані про те, що Світовиду приносили людські жертви, а сам він є фалічним знаком. Фалос – давній символ богатства та здоров’я.

Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів. 

Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун - бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог - бог вогню; Стрибог - бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог - бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс - бог сонця (іноді місяця); Симаргл - бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та інш.

У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) - бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) - богиню дощу і води, яка в тойже час протегувала ткацтву. а також Дану – богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині.

Відмітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше за все з дерева, рідко з каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий Збручський ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають, що це ідол Святовита - чотириликого божества. Український філософ М.Попович доводить, що таке пояснення суперечить суті язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества. 

Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т.д., такі місця називалися капищами. “Такі … погані мольбища їх: ліс, і каміння, і ріки, і болота, джерела, і гори, і горби, сонце і місяць, і зірки, і озера. І, простіше кажучи, всьому існуючому поклонялися вони яко Богу, і шанували, і жертви приносили”, - осудливо писав пізніше один з церковників про прихильників народної релігії.
Культи божеств – прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов - відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця - дух літньої полуденної спеки, крикси - духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон.

Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу ("світове дерево"), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі - "суду Божому". Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.

Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Київській Русі відбулися вже після прийняття християнства.

Отож археологія нам каже, що орне землеробство то головне заняття наших слов’янських предків - сучасних українців, які застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля - одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами. Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським.

Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожем'як - людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. 

Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет. Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські хроніки) везли свої і східні товари. Велике значення у цій торгівлі відігравав наш Шлях.

Літопис "Повість временних літ" свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатожонство зустрічалося рідко.

Родова община називалася "мир" ( пам’ятаємо у Шевченка – «треба миром громадою обух сталить»), або "вервь" (вірьовкою відмірювали наділи землі общинникам). За спостереженнями середньовічних західних письменників, крадіжка і обман у слов'ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь з добром (сам ще пам’ятаю як десь на рубежі 50 – 60 років ХХ ст.. не лише по селах, але й в Підволочиську, хати не замикалися або якщо й замикалися то ключ вішали просто з боку на цвях, аби кожен з далека бачив що господарів немає вдома і дурно в двері не товк). Члени общини були пов'язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Пізніше традиційне (звичаєве) право було нелегко замінити державним. Процес впровадження першого писаного закону “Руської правди” (ХІ-ХІІ ст.) супроводився численними конфліктами, описаними літописом.